У кабінеті мера Нововолинська, українського міста на самому кордоні з ЄС, на одній із полиць є невелика книжка 1962 року. Вміщається мало не в долоню, в кишеню, в шухляду стола і має жовті від часу сторінки та чорно-білі портрети поміж них.
Коли Борис Карпус став міським головою, саме з неї брав чи то деталі, чи то натхнення для своєї першої промови з нагоди одного особливого дня. То був День міста, а в цій книжці є рядки: «…Очолені комуністами нововолинці разом з усім радянським народом успішно перетворюють в життя величну програму КПРС», пише ВСН.
Їх писав тоді власкор РАТАУ від Волині, а за роки цілий нардеп Іван Сподаренко. Очевидно, писав книжку, виконуючи замовлення партії. КПРС творила це місто як вінець радянського будівництва. Закінчив її автор пророцтвом: припустив, що буде з цим містом за 30 років.
Йому — 40. Зростав у Нововолинську епохи 90-х. Малим він тривалий час був прислужником у церкві, куди водила Бориса бабуся, вчителька української мови з Колодяжного. Спершу—церкви в сусідніх Низкиничах, де правив тепер одіозний Павло Лебідь. Потім нового нововолинського храму — Свято-Духівського собору. Згодом — громадська активність, бізнес, політика і, зрештою, мерія.
Головний кабінет п’ятиповерхової споруди на проспекті Дружби, 27 Борис Карпус зайняв після того, як років 20 у ньому не змінювався господар.
І це той «мерський» кабінет на Волині, де серед всього іншого типового «начиння» точно завше можна знайти книжки.
…Перші дні травня. Щойно минула обідня перерва. У приймальню все частіше заглядають люди з питальним: «Є?». Їм кивають: нема. Двері закриваються. Мер через зайнятість зміщує сьогодні всі графіки. Часу на обід не лишається.
Лишається — на розмову.
Борис Карпус. Народився у Нововолинську. У жовтні 2020-го обраний міським головою. Нині Нововолинська громада — це колись шахтарське місто, збудоване в 50-х на місці чотирьох сіл, та ще сім навколишніх населених пунктів. У свій час це — промисловий центр Волині, нині традиційно сприятливе для бізнесу середовище. Борис Карпус змінив на посаді Віктора Сапожнікова, який народився на Донеччині, а переїхав в місто у 1958-му разом з батьками, керував ним кілька скликань поспіль і вважався одним із важковаговиків місцевого самоврядування Волині. Карпус прийшов у мерію із середовища активної і свідомої молоді. Певний час працював тут начальником управління економічної політики та інвестицій, депутатом міської ради. Має досвід проєктної діяльності, зокрема і як тренер та експерт у багатьох із них. На вибори йшов за підтримки партії «За майбутнє». Одружений, виховує двох дітей.
Є деталі нашого світу, які нас, українців, тримають, без яких ми не ростемо і без яких не переможемо. Серед них — книги. Саме тому вважаємо, що в складний для країни час, час війни, говорити про книги — є надважливо. Традиційно ми це робимо в затишній луцькі книгарні. Однак цього разу зумисне запропонували Борисові Карпусу розмову БЕЗ книгарні, змінивши формат рубрики Розмова в книгарні”.
Нововолинськ і справді — місто без книгарні. У радянські часи, ще в 60-ті, така була, за нею досі іноді у соцмережах ностальгують старожили. Згодом нововолинці пригадують дві крамниці з книжками: одна з них діяла з 80-х і звалася «Кобзар», інша пропонувала дитячі книги. Зараз – жодної. Нині в приміщенні у центрі міста замість «Кобзаря» — продуктовий маркет. Цим текстом ми хочемо натякнути активним нововолинцям, що книгарня у цьому місті — гарна ідея.
«ТАКЕ СОБІ МІСТО-БУНТАР»
… «Нововолинськ мого дитинства? Я тут наштовхуюся на непопулярність, бо він завжди був шахтарський, але я ніколи цього не відчував. Чому? Тому що я виріс в сім’ї тогочасних інтелігентів. Бабуся — вчителька. Мама працювала на шахті, але рано померла, мені було всього 9 років. Батько був інженером на заводі СТО, потім пішов у бізнес і поїхав у Київ, жив окремо.
Я зростав у цих буремних 90-х, коли вплив шахт максимально нівелювався, тому Нововолинськ для мене завжди був бунтарем. Таке собі місто-бунтар. Із позитивною конотацією».
* * *
… «Сюди їхали люди з різних куточків Радянського Союзу: Кузбас, Донбас, Дніпро. Роботяги. Далі їх трохи розбавили різною інтелігенцією. І от: чому ми тепер дуже добре спрацювали з внутрішньо-переміщеними особами? Тому що в це місто уже колись хтось приїхав. Тому що воно має такий досвід. У ментальній пам’яті цього міста це є. Я припускаю, що саме тому тут немає такої якоїсь патріархальності, закритості».
* * *
… «Тут вимогливі люди. Вони були в Європі, вони хочуть, щоб у Нововолинську стало, «як там». Але не хочуть платити податки. Традиційно. І вимагають від влади, щоб вона це все робила. Ніхто, на жаль, не шукає причинно-наслідковий зв’язок: ти платиш податки — тоді вимагаєш. Але нічого, якось справляємося з цим».
* * *
… «У дитинстві нам доводилося їздити на дачу і жити там. То були скрутні 90-ті: бабуся мала невелику пенсію, з понеділка до п’ятниці були на дачі, потім поверталися сюди. Трохи легше стало вкінці 90-х. Та й у 1999-му пішов вчитися в тодішній електромеханічний технікум, зараз — коледж, по-іншому вже все сприймалося. Визрівала якась громадська активність. Як всі, я найдужче любив дитячі табори і гуляти нашою стометрівкою. То наша променада — простір, де все відбувалося».
* * *
… «Уся квартира була в книжках. Коли я нудився-марудився, то вивчав ту бібліотеку. У Радянському Союзі другою валютою був алкоголь, завжди. А в нас друга валюта — книги. Бабуся викладала українську мову та літературу, книжки зі шкільної програми було важко дістати, тому їх купляли томами, серіями. Щоб два твори якогось письменника прочитати, виписували все видання: Іван Франко — 12 томів, Леся Українка — 7 томів.
У батьківській кімнаті стояло п’ять шаф з книгами у два ряди. У вітальні — чотири шафи. Українська, зарубіжна літературу та обов’язково енциклопедії різні. Пригадую, сім томів «У світі тварин», у кольорі. Що мав робити — читав… Не було тіктока, інстаграма і фейсбука (сміється)».
* * *
… «На основі обійстя бабусиного тата у селі Колодяжне на Волині зробили колгосп-мільйонник. Я так розумію, що вони були із заможної сім’ї, прадід був старостою у церкві. Дуже й дуже хочу дослідити коріння глибше, дружина зараз цим займається».
* * *
… «У 17-ть я вперше пройшов тренінг із молодіжного лідерства. Багато спілкувався з практикуючими психологами. Час від часу вони підкидали якісь теми, я заглиблювався у них, тому ходив у книгарні за потрібними книжками. То було щось традиційне для тих часів від якихось тоді популярного Кійосакі — до «Бесід з Богом» Ніла Доналда Волша. Зараз я до цих книг маю інше ставлення. Але тоді це було модно».
(Роберт Кійосакі — американський бізнесмен, книги якого легко ставали бестселерами видань «Нью-Йорк Таймс», «BusinessWeek» чи «The Wall Street Journal», розповідали про гроші, інвестиції і вчили фінансовій грамотності. Для прикладу, історія у жанрі нонфікшн «Багатий тато, бідний тато» — такі собі авторські притчі про те, як стати багатим. Видана у 1997-му, продавалася шаленими тиражами і була популярною на межі 90-х та 2000-х в Україні, де вчилися бізнесувати.
Ніл Доналд Волш — американець, журналіст, письменник, який став популярним завдяки книгам про самовдосконалення людини. Волш — містик, який нібито розмовляє з Богом і переказує його відповіді на різні життєві питання)
* * *
… «Якось наш Павло Медина (нововолинський активіст) і його «Нові крила» (місцевий молодіжний центр, яким він керує) надали нового подиху ідеї про книгарню у Нововолинську. Він вирішив зібрати цікаві книги в одному місці, і давати їх охочим. Створити середовище для книжок. Написав у всі видавництва, які знайшов, попросив надіслати. Йому надіслали їх багато. Зрештою, змінивши кілька орендованих адрес, ті книги зайняли приміщення у центральній міській бібліотеці. Це вже коли я став міським головою».
АЖ ПОКИ НЕ ПРОЧИТАВ «ОВОДА»
… «Якщо про книги, які свого часу щось в мені змінили, то це Етель Ліліан Войнич «Овід» (у першому перекладі українською 1929 р. — «Ґедзь») і Дейл Карнегі з його «Як здобувати друзів і впливати на людей»(Шалено популярна праця письменника із США Дейла Карнегі написана 1936 року. Той був оратором і займався приватною практикою, згодом почав навчати людей спілкуванню. У книзі простою мовою виклав поради для тих, хто хоче досягати успіхів у спілкуванні). Щоб ви розуміли, друга в мене була без палітурки: російське видання якогось 1987 року. Мав таких дві, одну подарував своїй однокласниці, з якою сиділи за однією партою. Десь вдома роздобув, з батькової літератури. Мені було дуже цікаво це прочитати. Виніс з тієї книги два уроки: ти здобуваєш симпатію людини, якщо звертаєшся до неї на ім’я. У мене з цим досі величезні проблеми. А друге правило — усмішка (усміхається). І з цим не проблем, не шкода взагалі».
(«Усміхайтеся, це — дуже простий спосіб зробити вигідне для вас перше враження», — писав Карнегі ще до Другої світової)
* * *
… «Овід — це бунтар. Я після цього взагалі цю книжку ніде не зустрічав.
А розумієте, яка історія була. Ходив у церкву. Був прислужником. І всі думали, що я буду священником. Я завжди це заперечував. Але ходив у церкву і чимало років прислуговував.
Я екстраверт. Такий, «махровий» при чому. Скрізь, де я був, мені треба щось віддати групі людей: чи увагу, чи знання, чи досвід. Це завжди про це. Коли мені було 8 років, я з бабусею ходив у Низкиницький монастир. Так, до Лебедя (одіозний екс-настоятель Києво-Печерської лаври Павло Лебідь був настоятелем в Успенській церкві при Низкиницькому монастирі під Нововолинськом і навіть депутатом Волинської обласної ради якийсь час), у 92-му чи якому. Потім не знаю з яких мотивів (чи це було не модно, чи просто було ближче) ми стали ходити у новий Свято-Духівський храм у мікрорайоні Шахтарський.
Бабуся водила мене за собою на службу, а що дитині робити в церкві? От дали свічку винести чи ще щось доручили – подія. Згодом, коли мене взяли в прислужники, я зрозумів, що це певна місія. Було цікаво.
Потім став старшим, обов’язків набагато більше, я читав Апостола, Часи, дзвонив у дзвони, допомагав при хрестинах і вінчанні. А це завжди люди, урочисті події (слава Богу, на похорони мене ніхто не брав), ну й це завжди про радість: там народилися діти, там введення, там хрещення, а вінчання то взагалі… І тоді я прочитав «Овода». То був 7 чи 8 клас, геть не шкільна література. Герой того твору все поставив під сумнів. І я теж почав ставити все під сумнів».
(Роман «Овід» письменниці Етель Ліліан Войнич був супер популярний в СРСР. Цю книжку часто можна було знайти в домашніх бібліотеках того часу. Герой, юнак Артур Бертон, є членом організації, яка бореться за визволення північної частини Італії від австрійців і водночас є глибоко релігійним. Він опиняється у в’язниці і розуміє, що причина тому — недавня сповідь і зрада його духівника. Зрештою, Артур ставить під сумнів існування Бога і церкву як таку. Романтична історія про закоханого бунтаря, сина кардинала, революціонера з Італії, який навіть під страхом смерті не навертається до Бога, а у фіналі гине, написана ірландкою, красиво лягала на радянську атеїстичну дійсність. Цей текст мало знають в Італії, зате добре знали на радянських теренах. Тому він і був у домашніх бібілотеках місцевої інтелігенції)
* * *
… «Десь у років 18 мене серйозно захопила «Чайка Джонатан Лівінгстон».
(Автор повісті Річард Бах — американський філософ і письменник. За фахом — пілот. У його творах багато про небо і любов до авіації. Це така собі притча 1972 року. Життя чайки, яку звати Джонатан Лівінгстон, яка вчиться літати, і для якої політ є способом життя. Філософська історія про те, як знайти себе і не втрачати прагнення польоту).
* * *
… «Дуже довго я писав проєкти. Робив це за гроші. Потім проводив тренерську діяльність. Був і інший бізнес, наприклад, оптова торгівля дикорослими. А тоді — мерія».
НЕ РАДЯНСЬКЕ, НЕ НАРКОМАНСЬКЕ, А – ЯКЕ?
… «Ми перша рада, яка прийняла рішення розірвати договори оренди на землю та приміщення з УПЦ МП. Далі слово — за громадою. Маємо всі юридичні підстави, аби робити наступні кроки. Не готова? Чекатимемо, нікому не треба міжусобиці. Задача була: винести питання на порядок денний. Я вважаю, що це правильно. Треба зробити так, аби на вулицях, на кухнях чи в кав’ярнях люди обговорювали цю тему і думали про це. Наступний крок в цій історії — приїзд Епіфанія (митрополит Київський і всія України був у Нововолинську 9-10 травня травня)».
* * *
… «Це був перший візит блаженнішого митрополита Єпіфанія у Нововолинськ за все існування міста. Без перебільшення — історична подія. Митрополит побував у трьох церквах: Михайлівському соборі, Кирило-Мефодіївському і Свято-Духівському. Зустрівся з депутатами. Говорили також про Низкиничі та історичну плинність, минуле цього міста».
* * *
… «Сьогодні ми всі бачимо, що Нововолинськ ніколи не сприймався як місто з історичним фідбеком. Він не абсорбував в себе історію сіл, на місці яких колись постав. Відомий факт: Нововолинськ увібрав у себе чотири села (Русовичі, Дорогиничі, Панасівка та Низкиничі). Два з них розчинилися повністю: 1974-му Дорогиничі та Русовичі вже повністю влилися в місто. Від Панасівки лишилася тільки вулиця Панасівська. Низкиничі ще є, але теж розчиняються».
* * *
… «Наша громада тепер — це не тільки місто, а й низка навколишніх сіл: Гряди, Грибовиця та інші. І треба зрозуміти (а це має бути доволі довгий і глибокий суспільний діалог), як ми з цим усім будемо жити. Ми щось переймаємо, абстрагуємося, розчиняємося чи — як? Що з традиціями і всім іншим? Це наше друге важливе завдання. Нам у цій ситуації дуже пощастило з нашим музеєм, його людьми, з Юрієм Велінцем, дослідником. Зараз команда, яка там збирається, робить неймовірні та унікальні речі.
А перше? …Ми над цим дуже багато думали і працювали, просто війна застала: якщо Нововолинськ — не радянське, не наркоманське, не шахтарське місто, то — яке? Нам треба дати відповідь на це запитання».
* * *
… «З яким містом себе ідентифікують мешканці Нововолинська? Я вивчав стратегічне планування і розумію, що має бути якась велика ідея. Кожна людина, яка підмітає рано-вранці місто, має розуміти, що ця її робота, щоденна і копітка, призводить до того, що місто — європейське. Зробити цю тяглість — моя задача. Провести фокус-групи, дискусії і так далі. Щоб ми вийшли на якесь бачення нашого міста: наприклад, ми — центр профтехосвіти? Окей, розвиваємо цю тему. Чи ми — центр ІТ і туризму? Окей, розвиваємо це.
Це внутрішня історія, а зовнішня — що таке Нововолинськ для всіх інших, хто за межами міста. Для вас та решти.
Однак, коли прийшла війна, назріли зовсім інші пріоритети. Ми об’єдналися навколо війни, все решта — не на часі. Зараз можливо, повертаємося. Але дискусія нині короткотермінова: куди ми рухаємося найближчі рік чи два».
«ТУТ СМАЧНА ПІЦА. І НЕ ТІЛЬКИ»
… «Місто і громада загалом недооцінені з точки зору туризму. Ніхто не вірить, що він тут може бути. І це дуже добре. Бо завжди коли щось недооцінюють, то на ринку це супер. Для прикладу: існує паломництво або релігійний туризм.
Будятичі — земля, де народився Володимир Великий. Тут у нас взагалі поле не оране. Навколо цього можна будувати колосальні речі: від наукових конференцій — до розкопок та досліджень. А супутнє — торгівля і так далі. Мільярд православних є, вони є шляхом святого Якова ходять скільки там тисяч кілометрів? Так, чого до нас не ходити? Тут прекрасне місто і смачна гастрономія.
Так-так, дуже. Попрошу це відмітити. Тут багато людей в Італії і з Італії, тому тут смачна піца. І не тільки».
* * *
… «Ні, немає у мене якогось ранкового ритуалу ходіння мера на роботу. Інколи йду пішки, інколи приїжджаю. Живу в самому центрі: чотири хвилини від того, як вийти з квартири і до сісти за стіл. Якщо ніхто не спиняє. Часто спиняють, то я можу прийти на 8.10 чи 8.15. Кава/чай не раніше 11-ї. Тут теж я не прив’язаний до звички: прийшов — треба каву».
* * *
… «Насправді цей кабінет зараз трохи захаращений. Не скажу, що я прихильник мінімалізму, але я люблю більше простору.Тут у нас п’ята частина різних подяк, які громада отримувала за півтора роки. Наприклад, ми вдруге виграли кубок з футболу, і це унікальна історія. З 1974 року нововолинський «Шахтар» жодного разу не вигравав кубок області. У той рік, коли я став міським головою, вони виграли. Це був 2020-й. Пригадую, якраз став міським головою і вручав їм медаль.
А в 2022-му вони мали задачу просто залишитися у турнірній таблиці. Й остання гра була така: ми грали з Володимиром — у нас, а Ковель з Луцьком — у Луцьку. В турнірній таблиці у нас 14 очок, у Володимира 15, у Ковеля з Луцьком — 16. Ми виграємо — стаємо перші. Якщо у грі Ковель – Луцьк нічия, то ми — перші. Тут рахунок 2:1 на користь Луцька. І раптом Ковель на 89-й хвилині забиває і зрівнює його! Ми виходимо вперед. Ну, от: інколи перемагає математика».
«МИ НЕ ЧИТАЄМО КНИЖКИ ОДИН ОДНОГО»
(На полиці під картою громад у сірому на колір, мінімалістичному, але з яскравими деталями просторі мера стоїть шеренга книг. Трохи не схожа на звичні «кабінетні» шеренги. Щось стоїть, що лежить. Хаос — так, як би ці книжки лежали вдома. Без Святого Письма, пафосних літописів державної влади, тощо. Натомість — Орвелл, Стівен Хокінг, Річард Румельт…)
… «Це — подарунок від Оксани Киричук (перебираємо книжки, які тут є, і я так не розумію, що з цього подарунок, чи Орвелл і його «1984», чи «Жесткий менеджмент» коуча Дена Кеннеді, чи «Чому нації занепадають» Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона). Це — Стівен Хокінг, легендарний англійський астрофізик. Він там питання задає про Бога, виникнення Всесвіту і таке різне… Нормально».
* * *
… «Ось книжка про те, як вибудувати таку стратегію розвитку міста, щоб вона була ефективна. Почитав половину і кинув, бо почалася війна. Крім того, вона в академічному стилі й трохи читається важко (книгу Річарда Румельта «Гарна стратегія — погана стратегія» повертає на місце).
* * *
… «Оця класна. Рекомендую всім мерам: «Що ми бачимо і чого не бачимо. Закон, держава, кляті гроші!». Щоб ви собі уявляли, це книга представляє теорію французького економіста та просвітителя 19 століття Фредеріка Бастіа 1801 – 1850 роки. Коли Адам Сміт ще тільки розказував про руку, ще неясно, придумав він її чи не придумав (невидима рука ринку — теорія шотландця, економіста і філософа Адама Сміта), цей чоловік уже написав про різні стимули з боку держави для малого бізнесу. Тобто: ми його, цей бізнес, оподатковуємо до, після чи взагалі не оподатковуємо. Чи: театр та образотворче мистецтво, як його розвивати, їм давати гроші, не давати або вони самі їх повинні заробляти.
Це актуально дуже. Ось дивіться: є у нас директор «Нової пошти», який хоче, аби в Україні були приватні дороги, так? Оце про те саме. Регулювати чи не регулювати? Держава має це робити чи хтось інший? Хто має надавати соціальні послуги: держава, громадські структури, приватні особи?».
(Серед кількох книг, які Карпус не десь там на полиці, а тримає під рукою — зліва біля столу, бо, очевидно, найсвіжіші – Збігнєв Бжезінський. Резонансна, у яскравій палітурці «Велика шахівниця. Панування Америки та її геостратегічні імперативи», в якій автор, американський політолог та письменник, соціолог та поляк за національністю, який був радником одного з президентів США із питань національної безпеки, писав і про особливе значення та роль на геополітичній шахівниці України як держави, яка зреклася «більш ніж 300-річної російської імперської історії»).
… «Велика шахівниця» — подарунок (робить паузу…) друга. Бжезінський — мастхев, радник п’яти чи чотирьох президентів США. Ще не почав, але вже дуже подобається. Геть нормально ставлюся до того, що можна читати три чи чотири книги паралельно».
* * *
… «Це теж геть недавно подарували. Горбулін — радник чотирьох наших президентів. Почав її читати. 2021 року, актуалочка. Якщо людина, яка здійснює процеси управління в цій країні, не читала ці книжки, з нею в принципі немає про що говорити. Треба розуміти, куди ми рухаємося».
(Учений, інтелектуал, експерт у сферах безпеки та оборони, політик Володимир Горбулін видав книгу, яка називається «Як перемогти Росію у війні майбутнього» розмірковує, як створити такий арсенал, який би стримував сусіда-агресора)
* * *
… «Дружина читає інше. Ми не читаємо книжки один одного. Єдина є книжка, яка мені зараз дуже цікава, але не знаю, чи знайду на неї час — «Невидимі жінки».
(«Невидимі жінки. Як вижити у світі, де навіть цифри брешуть на користь чоловіків» — історія про вражаючі приклади гендерної нерівності, яку написала офіцерка Ордену Британської армії. Її звати Керолайн Кріадо Перес, і вона британська журналістка і феміністка, а ї книга, написана у 2019-му, швидко стала бестселером)
Коли людина працює, живе, місто, суспільство не помічає ролі іншої статі в якихось процесах. Ось приклад: якщо жінка виходить на вулицю з возиком та дитиною і йде додому з пакетами, то їй незручно переходити дорогу. І це не питання доступності та людей з обмеженими можливостями. Це тема жінок в цьому статусі в цей період. Півтора року — для цього періоду в місті дуже мало всього зроблено. Місто про таке не думає, насправді».
* * *
… «Зазвичай, беру книгу вранці. Увечері вже не маю на це сили і часу. От зараз це — «Сила моменту тепер» (автор бестселера – Екгарт Толле, філософ і психолог, який вчить бути вільним від залежностей і від страждань). Сьогодні всім треба стоїцизм. Всі кинулися читати стоїків. Нуу, це ще не стоїцизм, але вже не шарланство.
А три роки тому, якщо ти не читав Харарі, то тобі руку не тиснули».
(Юваль Ной Харарі — ізраїльський історик та філософ, який у 2011-му видав відому «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього»)
* * *
… «Зараз «Переворот» Джарека Даймонда читаю. Про сім різних країн, яким за сто — сто п’ятдесят років вдалося очухатися від різних воєн. Японія, Чилі, Фінляндія і так далі. Цікава книга. Наприклад, чого Фінляндії вдалося стати такою, якою вона є зараз. Дві війни. Фінська зимова 1939-1941 років. У 1941-1949-му — на стороні Німеччини. Виплата репарацій СРСР. Потім були перевалочною базою для СРСР, як тепер Білорусь для Росії. А тоді почали інвестувати і розвиватися».
З того, що ще вдома є… Порадив би «Від нуля до одиниці». Це Пітер Тіль, він разом із Маском заснував PayPal. Пише, що монополія — це класно. Я з ним погоджуюся. В момент, коли ти вже виходиш на монополію, задача не входити в клінчі у війни з кимось, а весь ресурс витрачати на розвиток».
* * *
… «Перший том Айн Ренд «Атлант розправив плечі» почитав — і подякував. Цей соціалізм 1954 року я поставив на поличку. Зрозумів про що книжка, стало нецікаво. Я не сталевар і не буду цим займатися ніколи».
* * *
… «Колись прочитав «Маятник Фуко» Умберто Еко отак — із гуглу. І я зрозумів, що це не моє. 397 сторінок тексту А4 формату, просто крутєйше. Але як закрутив з Грінвічем, течією і золотом — космос! Однак мені в цьому всьому не сподобалася саме електронна історія про книжку. Цікаво взяти книгу в руки, розгорнути… Це ж як з роботою: ти ж бачиш, скільки до кінця залишилося».
(У приймальні стає людно. Схолонув чай. Тиснемо руку. Наостанок запитую, з ким із волинського політикуму Борис Карпус найчастіше говорить про книги…)
… «З Юрієм Єлевою (екс-заступник попереднього міського голови цього міста), який тут працював, ми могли говорити про книги. З Ігорем Гузем (нардеп від округу і товариш за громадською та політичною діяльністю) часто говоримо про книжки. Він часто викладає списки прочитаних, а я іноді черпаю в тих списках деякі ідеї. От це через нього я точно знаю, що мені якось теба почитати Каху Бендукідзе та Лі Куан Ю. Просто, щоб розуміти, що це. І… (задумався) Ну, з дружиною (усміхається). Вона в мене не політик, але книжки — наша тема».
P. S…
(Йдемо на вихід. Раптом мер повернеться до полиці під картою. Серед книжок дістане одну малопомітну, тонку, старішу, її палітурка не то вицвіла, не то затерлася кабінетами і часом. Усередині — печатка публічної бібліотеки будівельно-монтажного управління. Печатка, очевидно, з книгозбірні колишнього власника — Валентина Грекова).
… «Оце класна книжка (всміхнеться мер, тримаючи в руках книгу з того часу, коли його на світі не було і яка не схожа ні на філософське вчення, ні на бізнес-настанови). Напевне, все таки я взяв її колись у нашому музеї, коли писав свою першу промову на цій посаді на день міста. 1962 рік. Не знаю, хто автор, не дивився. Розповідь про Нововолинськ у кращих традиціях радянської пропаганди. З описами, діалогами…
«Шановна товаришко, чи ви не хочете сьогодні ударно пропрацювати?» (читає випадкові фрази)
«Наша шахта має хороші механізми, а люди в нас висококваліфіковані. Отже, ми повинні працювати не гірше від інших, тож давайте трудитися по-комуністичному».
… І так уся. Я готувався до промови і мені було цікаво почитати, як жили у 1962-му, заглибитися в ці речі. Тут навіть прогноз від автора про те, як житиме місто у 1980-му.
«1980-й. Молоде ще місто матиме 30 років воно досягне чимало. Матиме кілька шкіл-інтернатів, спеціальних учбових закладів, абсолютно вирішиться житлове питання. Всі квартири будуть газифіковані. Прискореним темпами будівництва сприятиме виробництво окремих кімнат, які встановлюватимуться на будь-якому поверсі з допомогою баштових кранів. Очолені комуністами нововолинці разом з усім радянським народом успішно перетворюють в життя величну програму КПРС і створюють матеріально-технічну базу комунізму». Не збулося. Та й таке».
(Карпус повертає книжку на полицю під карту його громади. Стояти серед інших — яскравих та сучасних. Поміж сувенірів та нагород. Може, саме вона на багато років «прописала» Нововолинську образ «міста шахтарів». Бо так і зветься. Багато років це звучало як синонім до слова Нововолинськ.
Радянські плани про місто-базу комунізму ще років 60 тому стояли в подібних кабінетах на подібних полицях і виконували роль такого собі «святого письма». Принаймні ідеологам хотілося б, аби в них вірили приблизно так само.
Тепер стоять і нагадують: як тут будували міфи.
Щоб їх долати успішно, Нововолинську доводиться читати зовсім інші книжки).
Текст: Олена Лівіцька
Фото: Людмила Герасимюк