Фото: REUTERS/Олександр Єрмоченко
Вранці 24 лютого Олександра Арутюнян-Манахова пішла на роботу, а повернутись додому не змогла. Про долю своєї квартири, з якою було пов’язано стільки маленьких радощів і великих надій, вона дізналася лише через кілька місяців – за фотографіями зі спаленого, спустошеного Сєвєродонецька.
В Інстаграм «КП в Україні» Олександра залишила коментар під постом про зруйнований Сєвєродонецьк після чотирьох місяців постійного знищення міста:
— На першому фото те, що залишилося від мого будинку… повертатися нема куди — прийняли, змирилися, а в душі точно, як наше місто: порожнеча, розруха та попіл, — написала дівчина. Ми зв’язалися з нею, щоб дізнатися про її історію. Історія цієї сім’ї, напевно, типова для мешканців українських міст, за які велися та точаться жорстокі бої. Але від цього тільки міцніє розуміння, наскільки ж нелюдська ця війна.
Мріяла про Київ, але тягнуло додому
Олександра зізнається: у юності блакитною її мрією був Київ. І все збулося – у столиці закінчила вуз, здобула професію управлінця, знайшла високооплачувану роботу адміністратором у популярній мережі гіпермаркетів.
– Зарплата була тисяча доларів у гривневому еквіваленті, я розуміла, що у Сєвєродонецьку стільки не зможу отримувати, але все одно дуже тягнуло додому, – розповідає «КП в Україні» Саша. – І я поїхала з Києва, щоб будувати життя там, де народилася.
З майбутнім чоловіком Андрієм вони познайомилися п’ять років тому, а 19 липня відзначать триріччя весілля. Ще будучи нареченим, Андрій запропонував коханій розпочати ремонт у квартирі, що дісталася у спадок від бабусі.
— Нам обом було за тридцять, ми усвідомлено будували стосунки. Він привів мене до цієї квартири на шостому поверсі і сказав: роби що хочеш, командуй! Я відповіла, що мені важливо мати кухню та ванну моєї мрії, а решту другорядно, — згадує Олександра.
Два роки тому компанія, яка працює від гуманітарної організації «Датська рада у справах біженців», відкрила набір працівників. Андрій пройшов співбесіду та вивчився на демінера – фахівця з пошуку вибухонебезпечних предметів. Для Луганської області ця професія набула актуальності з 2014 року.
— У нас було чудове життя. Ми зробили кухню з вбудованою технікою та меблями на замовлення, купили диван, кондиціонер, відремонтували ванну. Мені хотілося, щоб тут також усе було вбудоване – шафки для рушників, ніша для швабри, — продовжує Олександра. – Ці шафки моєї мрії мали привезти 25 лютого, а ще штори для спальні. Ми навіть встигли туди поставити ліжко і шафу з гарним матовим склом, повісити світильники.
Олександра та її чоловік Андрій будували великі плани на щасливе життя у оновленій квартирі. Тепер доведеться починати все спочатку. Фото: instagram.com/alexandra_arutiunian.manakhova
«Які звіти, війна почалася!»
Згадуючи своє минуле життя, Саша зізнається – їй було байдуже до політики. А ось Андрій – навпаки, слухав новини, читав статті істориків та політологів.
— Він завжди казав мені, що Путін – хворий. А коли постало питання про визнання «Л/ДНР», сказав: «Сашо, буде страшна війна». Я замахала руками — яка війна! XXI століття на подвір’ї! І назвала чоловіка панікером. Але він наполягав: збери в одне місце документи, гроші та найцінніше. Я махнула рукою і склала все це на поличку в нашій новенькій шафі. А 24 лютого рано-вранці мені зателефонувала свекруха і сказала, що бомблять Харків, — згадує дівчина.
Олександра зізнається: на той момент вона і свекруху записала у панікери. У чоловіка був вихідний – то будити не стала. Подзвонила братові, він лікарем працює у Харкові, той заспокоїв: мовляв, у нас у районі тихо. Але коли прийшла на роботу до свого Луганського обласного відділу соцстраху, побачила напружені обличчя та перелякані очі колег.
— Запитую у начальниці: звіти робити? А вона: та які звіти, війна почалася!
Виручала консервація та два ящики картоплі
— Перший вибух пролунав о пів на дев’яту ранку, а за ним другий. Наш офісний будинок заходив ходуном, усім сказали бігти по домівках. Колеги, які з Луганська до Сєвєродонецька переїхали, порадили всім написати заяву для отримання на руки трудової книжки. Будь-що, мовляв, може трапитися, ми таке вже проходили, – каже наша співрозмовниця.
Збираючись виходити, Саша роздумувала: до свого будинку їй йти півгодини, а до маминого – від сили сім хвилин.
— У маминому будинку є підвал із коморами. В нас такого не було. Андрій скомандував, щоб я бігла до батьків. Я весь час дзвонила йому: ти теж поспішай! Чоловік взяв те, що я поклала на поличку, і прийшов із маленьким рюкзачком. Навіть змінну білизну, вибачте за подробиці, не взяв, – продовжує дівчина. — Ми думали, що постріляють, налякають нас, а потім про щось домовляться, і буде як раніше. Але бомбардування посилювалося, вибухи долинали з нових районів – там, де стояв наш будинок. Зараз, коли дивлюся на фото, я розумію, що стріляли з боку Луганська.
У центрі міста, де мешкали батьки Саші, два дні пройшли відносно безпечно. А ніч із 26 на 27 лютого родина вперше провела у підвалі.
– Власне, ми там почали жити. Тиждень ще піднімалися у квартиру, щоб помитися, приготувати їжу, а потім перестали. У мами здоров’я різко здало від переживань, вона не могла підніматися і мене не пускала. Виходили трохи повітрям подихати, коли не бабахало, і знову до підвалу. Бомби лягали вже зовсім поряд.
Саша згадує, що у підвал весь будинок стягнув продукти, які були. Виручала консервація з дачі, два ящики картоплі. Коли зникла вода, готували у сусідки у квартирі на першому поверсі – там вода потроху сочилася з крану.
– Волонтери підвозили гуманітарку, нас звали в евакуацію. Але ми все ще вірили: це скоро закінчиться, ми повернемося до себе додому, до нашої улюбленої кухні, до нашої спальні, нехай навіть без штор. Батьки рік тому також зробили ремонт. Нам усім було дуже важко все це взяти та просто кинути. Але коли відключили по всьому місту світло та газ, стало зрозуміло – іншого виходу, крім евакуації, схоже, немає.
Коментар, після якого ми познайомилися з історією Олександри та її сім’ї. Фото: скрін instagram.com/kp_ukraine/
Від будинку залишилася чорна коробка
Виїхати із Сєвєродонецька допомогли родичі на своїх автомобілях.
— Вирішальним фактором стало те, що у мами закінчувалися таблетки, без яких вона могла померти. Нам пощастило проскочити поміж обстрілами. Тільки коли їхали повз Лисичанськ, було два вибухи дуже близько. Родичі висадили нас у Дніпрі, а звідти ми одразу поїхали до Полтави, куди вивіз свою родину брат. Сам він повернувся до Харкова і продовжує надавати допомогу пораненим.
Наразі Саша та Андрій перебувають у місті Ічня Чернігівської області.
— Андрія викликали на роботу – шукати міни та снаряди після деокупації Чернігівщини. Я теж працюю дистанційно, дякую, добрі люди допомогли з комп’ютером.
Олександра каже, що перші фотографії рідного будинку побачила у групі свого району, коли вже перебралася до Ічні.
— Будинок стояв без шибок, я прокоментувала. Знайомий, який нам вікна ставив, написав: «Сашо, не хвилюйся, нові вставимо». Я відповіла: «Мишко, дай боже, щоб тільки вікна». А минає ще три дні, і в мережу викладають цю чорну коробку, що повністю згоріла.
Іра каже, що вже начебто відпереживали, відплакали, але забути, як раніше жили, як дивились у майбутнє, вони з чоловіком не можуть.
— Більше ми не будуємо планів, живемо сьогоднішнім днем. Коли чоловік закінчить роботу на Чернігівщині, до іншого району його відправлять. Нам пощастило, що є робота. Ми віримо, що буде перемога, що Донбас повернуть. Але душа все одно болить.