Іноді все найцікавіше, про що варто розповісти чи що можна сфотографувати, — трапляється у дорозі, десь між містами, вважає уродженка Нововолинська Ірина Стасюк. Авторка запевняє, що все це, і значно більше, можна побачити з вікон автомобілів та автобусів пересуваючись між містами. Свої враження дівчина зафіксувала у чудових знімках.
Фрагменти дорожніх нотаток та фотографії Ірини Стасюк, зроблені з автомобіля, на узбіччях та поруч із дорогами під час короткотривалих подорожей Україною, опублікувала Заборона.
Ірина Стасюк народилася на початку 90-х у Нововолинську Волинської області, закінчила історичний факультет ЛНУ ім. І. Франка. Більш ніж третину життя цікавиться фотографією, проте активно фотографує лише останні кілька років. Ірина досі у пошуках форми і змісту у своїх роботах. Фотографії цієї серії виконані з 2019-го до 2021 року.
“Я завжди любила кудись їхати — головне щоб біля вікна. Мріяла про те, як колись матиму автомобіль і зможу зупинитися де завгодно і коли завгодно. Автомобіль — це свобода; маленький дім, де тепло, затишно і є відчуття захищеності. А ще — відповідальність”,- пише дівчина.
Студенткою вона сотні разів їздила автобусом до батьків у Нововолинськ, спостерігала, як змінювалися одні й ті самі місця: від часу, від сезонності, через людей.
Більшість поїздок у дівчини одноденні: поїхати недалеко за місто, поїхати в Пилипець, сходити на Боржаву і поночі повертатись у Львів. Іноді виходить поїхати з ночівлею. Часто їздить без мети, без продуманого маршруту — просто улюбленою або ще невідомою дорогою.
“Мені подобається спостерігати за людьми з автомобіля. Люди поводяться так, наче на них ніхто не дивиться”,- зізнається дівчина.
Наймасштабнішою поїздкою була подорож по Європі з водійським досвідом у кілька місяців. На четвертий місяць після того, як придбали авто, поїхали до Трансільванії через Трансфегераш. За неповних 5 днів подолали понад 2000 км переважно гірськими дорогами і провели 41 годину в дорозі. Через місяць вперше орендували автомобіль і поїхали від Неаполя до Калабрії. Улюблена частина відпустки у авторки — роуд-тріп, без конкретного маршруту і без заброньованого житла.
“Через ковід, а тепер і війну багато планів залишаються нереалізованими. Але, на мою думку, це навчило українців цінувати своє. От і ми перестали марити Альпами, але з не меншим захватом їдемо досліджувати Жидачівський район”,- пише Ірина.
Під час поїздок вона бачить закинуті костели, непопулярні маєтки й палаци, давні цвинтарі, фантастичних форм сучасні церкви, ну і, звичайно ж, багато дивовижної природи. Все найцікавіше трапляється десь між містами.
Дорогою їй повсякчас трапляються нагадування, що життя крихке. За статистикою, в Україні кожні три хвилини трапляється ДТП, кожні 15 хвилин травмується одна людина, а кожні три години — гине.
Дівчина старається цінувати інакшість, а не шукати в Україні Парижі, Швейцарії й Мальдіви. Документувати те, що маємо зараз. Особливо — прості речі, які видаються настільки звичними, що лишаються поза увагою. Але в довготривалій перспективі вони можуть видатись незвичними наступним поколінням.
“Найбільше шкодую, що не вийшло поїхати у велику подорож Україною. Поїдемо після перемоги.” – зізнається авторка.
