Про життєві мандри Василя Давидюка-Давидова із села Бутейки Сарненського району можна писати авантюрний роман.
Ще у 1920-х роках простий сільський хлопець хотів мандрувати. І його мрія таки здійснилася. Досліджував Сахару, побував у Китаї. А на старості став бідним колгоспником.
Історію цього нестандартного чоловіка з Рівненщини розповідає краєзнавець Ростислав Давидюк, який нещодавно видав книгу про свою родину.
Ростислав Давидюк — праворуч. Ліворуч — мешканки с. Бутейки на Сарненщині
Вивчив чотири мови і мріяв побачити Америку
Як розказує краєзнавець:
– Василь був третьою дитиною із семи у сім’ї Григорія та Марти Давидюків.
Їхня родина мала прізвисько Босяки.
Народився Василь у 1897 році. Ще змалечку хотів пізнати навколишній світ. Тож батьки домовилися із сільським учителем, і син ходив до нього на заняття.
Хлопчик дуже любив читати, найбільше – про далекі екзотичні країни.
Ще у дитинстві у нього з’явилася мрія побачити світ. І згодом він втілив її у життя, – розповідає пан Ростислав.
Після Першої світової війни село Бутейки Сарненського повіту потрапило до складу Польщі. Неподалік проходив кордон з Радянською Україною. Для захисту від небезпечного сусіда поляки взялися споруджувати дзоти.
На їхнє будівництво із села відправили Василя Босяка, який на початку 1920-х одружився з дівчиною із сусіднього Великого Вербча Мартою Ситай, у них народився син Федір.
За бунтівний характер Василя Давидюка польська влада вважала неблагонадійним. Чоловік розумів, що за свої погляди може потрапити до в’язниці.
Тож він залишив сім’ю – дружину з маленьким сином – і через Польщу втік у Німеччину, а звідти – у Францію.
Мріяв потрапити у США.
У Франції Василь Давидюк подружився з російськими емігрантами і змінив прізвище на Давидов, хоча згодом так і не зміг пояснити, для чого це зробив.
Марсель 20-х років привернув до себе увагу проведенням т.з. «Колоніальної виставки». Давидюк з українського Полісся, певно, мав нагоду її відвідувати
Щоб дістатися до Штатів, переїхав у портове місто Марсель. Працював вантажником і вивчив французьку мову.
Влаштувався матросом на судно, яке прямувало до Америки. Проте корабель ішов тільки до Куби.
Куба завжди славилася, перш за все, своїми сигарами: вони скручуються вручну
Якийсь час Василь жив у цій країні, вивчив іспанську, але важка праця під пекучим сонцем на березі Карибського моря його не приваблювала, тож поліський мандрівник вирішив повернутися у Францію.
Домовився з капітаном судна і поплив до Марселя. Щоправда, і там він довго не затримався.
Знання чотирьох мов – французької, російської, іспанської та польської – допомогло влаштуватися в екзотичну експедицію у пустелю Сахара. Згодом була ще й мандрівка загадковим Китаєм.
Під час війни жив у Франції.
Після Другої світової, наслухавшись радянської агітації про щасливе та заможне життя у Радянському Союзі, вирішив повернутися додому.
Зараз важко зрозуміти його мотиви. Він зібрав грошей, купив новий костюм, пальто, шкіряні туфлі й капелюха і у 1947-му, через 20 літ після втечі, вирушив в СРСР.
Ще на пропускному пункті у Бресті радянські прикордонники забрали у нього всі гроші та речі, тож повернувся у рідні Бутейки жебраком.
Бутейки це недалеко від Степаня
Дружина Марта, яка сама виховала сина Федора, не прийняла чоловіка-волоцюгу, якому одразу дали прізвисько Француз.
Василь зійшовся з молодшою на 23 роки вдовою фронтовика Ганною Кокорою. У неї був син Петро. Щоб прогодувати сім’ю, іммігрант Давидов пішов працювати.
– Освічений чоловік, який прожив стільки років за кордоном, знав кілька європейських мов, став у післявоєнній Україні звичайним безправним колгоспником, – розповідає пан Ростислав. – Він постійно висловлював своє невдоволення та обурення, тож невдовзі отримав ярлик «врєдітєля».
Згодом Француза взагалі вигнали з колгоспу. Добре, хоч не посадили.
На той час людина, позбавлена статусу колгоспника, одразу втрачала всі засоби для існування, адже їй обрізали до мінімуму земельну ділянку, не давали можливості обробляти свій город.
Тоді Василь влаштувався у ліспромгосп.
Спочатку був охоронцем, але розумного сторожа швидко оцінили – і він став обліковцем деревини, бо ніхто не міг так правильно вирахувати кубатуру зрізаних дерев, як він.
Француз із Полісся знав кілька мов і куфайки не визнавав
У селі Шпанів Рівненського району жив син Василя Давидова від другого шлюбу Григорій Кокора, нині покійний.
Чоловік розповів кілька цікавих деталей про свого батька, який називав себе «світовим бродягою».
– У дитинстві мене старші хлопці також дражнили Французом, – пригадував Григорій Васильович. – Батько був франтом, любив гарно одягатися.
Тоді селяни в куфайках ходили, а він – у костюмі. Я ще грався його яскравими французькими краватками.
Люди приходили до нас послухати неймовірні оповідки про життя за кордоном. Дехто не вірив, що там живуть не так бідно, як ми. Тата навіть брехуном обзивали.
Григорій Кокора та його батько Висиль Давидюк-Давидов
Як згадував син, батько дуже любив готувати оригінальні страви з картоплі, вермішелі та яєць, тільки не на плиті, а запікав у печі.
Коли варив їсти, то співав французькі пісні. Якось Василь сильно застудився, мав запалення легень. А через кілька літ після невдалого лікування майже повністю втратив слух.
Отримав другу групу інвалідності і мінімальну пенсію 8 карбованців 50 копійок. Як хочеш, так і живи на ці гроші. Помер Василь Давидов у 1976-му, але його життєва історія збереглася для нащадків завдяки Ростиславу Давидюку.
Ростислав Давидюк