Село Заставне, що належить до Литовезької громади, розкинулося в одному з наймальовничіших куточків Прибужжя. Саме тут народився і зростав Петро Царик. Так склалося, що батько залишив сім’ю, коли Петрусь ще був маленьким. Отож господарювали разом з матусею, яка дуже гордилася своїм добрим і працьовитим помічником. А син і справді за щоб не брався, все міг зробити. Про таких кажуть: має золоті руки. Особливий потяг ще з дитячих літ мав до різьби по дереву.
Це захоплення переросло у добру справу. І коли вже одружився з Тетяною, яка родом з недалекого від них села Осмиловичі і на світ з’явилося дві донечки, саме це ремесло приносило дохід молоду сім’ю, – пише Слово правди.
Між іншим, оселю Цариків легко розпізнати, бо кращої альтанки, виготовленої молодим господарем, не знайдете. А ще подвір я прикрашають напрочуд гарно оздоблені криниця, багато інших надвірних споруд. До речі, його хист передався старшій донечці Анні, котра чудово малює. Вона вже не раз, незважаючи на зовсім юний вік, розробляла прекрасні ескізи для оздоблення ліжок, шаф, інших виробів, які на замовлення робив її татусь.
Поважали і шанували у рідному селі сім’ю Цариків. Мама, Любов Леотіївна, усе своє життя працювала у сільській бібліотеці, отож була вхожа ледве не в кожну хату, бо приносила своїм читачам книги, адже не всі мали час зайти до книгозбірні. Комунікабельним та привітним був і її син. З юних літ матуся вчила Петрика любові до рідного краю, України.
Її розповіді так запали у серце і душу, що коли у 2014 році росіяни зайшли на нашу землю, не роздумуючи пішов добровольцем на Схід. Через певний час повернувся додому, придбав столярні верстати, інший реманент і сповна віддався улюбленому заняттю. Замовників у вправного майстра не бракувало. Не думав тоді Петро Царик, що йому знову доведеться повернутися на Схід. Тільки уже на повномасштабну війну.
З перших годин нападу рашистів на Україну разом з близьким товаришем Ігорем Модіним, котрий переїхав із сусідніх Заболотець до їхнього села, одружившись на місцевій дівчині, зібрали активістів і, маючи бойовий досвід, почали організовувати блокпост, розповідати, що і як треба зробити найперше. А вже наступного дня у числі перших були з Ігорем біля військкомату для реєстрації добровольцем. Бойові дороги Петра Царика пролягли через найгарячіші точки – Бучу, Ірпінь. Тоді вдалося вийти з того пекла живим.
Дуже важко переніс Петро звістку про загибель у березні на Миколаївщині Ігоря Модіна, який також добровольцем пішов на війну, залишивши вдома молоду дружину Ірину та п’ятирічну доньку Юлію.
На жаль, ворожа куля торік у травні неподалік села Завгороднє Ізюмського району, що на Харківщині, обірвала життя і 33-річного Петра Царика. Знову важким болем у серці кожного заставненця озвалася і ця звістка. Килимами із живих квітів, стоячи на колінах і не ховаючи сліз, зустрічали героїв усі, хто мав можливість вийти з свого помешкання, бо проклята війна забрала найкращих. Їхнє життя було, як спалах, – яскраве, але занадто коротке.
Нещодавно дружині Петра Царика Тетяні та донькам Анні і Богдані вручили його бойову, на жаль, посмертну нагороду – орден «За мужність» III ступеня. Таку ж нагороду трохи раніше отримала і сім’я Ігоря Модіна. Ці реліквії тепер на найпочесніших місцях у сільських оселях, як незабутні згадки про синів, чоловіків і батьків, котрі віддали молоде життя за Україну.
Кажуть, що час лікує. Та біль від втрати найдорожчої людини ніколи не зникає. Пережити це горе допомагають рідні, друзі, близькі. Дбають про такі сім’ї держава, місцеві органи влади, волонтери.
Ось і напередодні цього навчального року, дізнавшись, що п’ятикласниця Аня Царик для дистанційного навчання потребує ноутбук, волонтери відразу ж зреагували на це. Невдовзі донечці героя голова Володимирської районної військової адміністрації Юрій Лобач вручив цей потрібний подарунок